Історія Кропивницького: театр на Масляниківці

Родовитий австрієць Вільгельм Габсбург, син командуючого флотом Австро-Угорщини та племінник останнього австрійського імператора Карла, у 1918 році командував полком у складі австро-угорської армії, що окупувала Україну. І полк той складався з українців, котрі проживали на початку Першої світової війни у межах центрально-європейської імперії, що вела смертельний поєдинок зі східною імперією – Росією. Ставлення  Вільгельма до українських вояків викликало в них готовність піти у вогонь і воду за своїм командиром. Ось так братовбивча війна впритул торкнулася розділеного кордонами українського народу, але на щастя не розірвала його. Цей період однозначно трактувався радянськими істориками як несприятливий час для України. Але сьогодні орієнтири помітно змінилися. Адже, хіба можна назвати потужний культурний приплив із Західної України у Наддніпрянщину явищем занепаду? 
Сам Вільгельм Габсбург цікавився українським словом і видав збірку віршів «Минають дні», став відомий як Василь Вишиваний. Залишив цікаві спогади про перебування у нашому краї із загоном українських січових стрільців, яким командував. Наводимо уривки з тих спогадів мовою оригіналу.
«Єлисаветгород – це великий фабричний город. Було там багато робітників і австрійська військова влада остерігала нас перед ними. Але ми скоро переконалися, що це були гарні люди й ми жили з ними у дружніх відносинах. Тоді ми були під командою 7-ї австрійської дивізії, яка дуже вороже відносилася до нас…»
«В Єлисаветгороді були тільки наші бойові частини, а недалеко стояв ще Кіш УСС і Вишкіл, які приїхали з Галичини під командою доктора Н.Гірняка. Я мав тоді плян збільшити бойовий склад легіону і тому утворив новий курінь, командантом якого став доктор Володимир Старосольський… Цей новий курінь – на жаль – довго не існував. Команда 7-ї дивізії довідалася зі звітів про стан, що я утворив нову частину УСС-ів, яких вона взагалі вважала «небезпечними». І скоро прийшов наказ розформувати цей курінь. Як же тепер вдоволити обі сторони? Отже ми на папері розформували цей курінь, але в дійсності ми поповнили ним старі частини УСС-ів, так що стан був більшим, ніж це дозволено, але на папері все було в порядку…»
«Гуцульська сотня УСС-ів, що стояла в Масляниківці (село біля Єлисаветгорода) зорганізувала малий театр, в якім грали тільки самі аматори УСС. Він давав вистави в одній стодолі два рази в тижні. Тоді ціле село було приявне, а по виставі були танки і наші хлопці весело танцювали з тамошніми дівчатами до ранку. Якщо вранці була служба, то всі, що танцювали до ранку, добре її сповняли; з того дрібного факту видно, яке добре було це військо.
Чимало стрільців я на власну руку відкомандирував по різних губерніях України, щоб вони організовували школи. Якийсь час був спокій, себто не було інтриг – але не довго. Через різних шпигунів штаб армії в Одесі дізнався про цих стрільців-організаторів і з тієї причини мене викликали до себе, щоб я вияснив, хто це доручив мені. Стрільців відіслали назад з гострим наказом мені не посилати їх вдруге…»

«В тім часі трапилася мені ось яка пригода: я сиджу в канцелярії, а тут приходить до мене якийсь панок і навіть не представляється, виймає «бумагу» та мовчки передає мені. «А то що?» – питаюся. А він гордо на це: «Це список селян мого села, які грабили і яких треба повісити!» Мов грім мене вдарив; в першій хвилині я мовчав, а тоді встав, подер папір, кинув йому в лице та крикнув до нього, щоб він зараз щезав, бо в противнім випадку я його застрілю. Він зблід і пішов – мовчки. Але зразу ж пішов до дивізії пожалітися на мене. Другого дня кличуть мене туди і я довідуюся, це ніхто інший, як князь Урусов (Д.Урусов, князь – російський громадсько-політичний діяч, у 1917 році – заступник міністра внутрішніх справ у кабінеті О.Керенського). Можна уявити собі, скільки було подібних випадків і скільки невинних селян згинуло б цим шляхом. Але стрільці нікого не повісили, нічого не спалили, всюди, де вони були, тільки добро робили і всюди, де вони були, їх любили…»
«З болючим серцем ми покидали Наддніпрянщину. У перших днях жовтня ми виїхали на Буковину».
І справді, було чого сумувати. Західняки покидали край Карпенка-Карого, котрого дуже шанували, відвідували поодинці й групами хутір Надію. До «окупантів» горнулася місцева молодь. Старшокурсники комерційного училища, наприклад, кілька разів відвідали «масляниківський театр». Бувало, й самі ставили вистави. Часто нагоджувалися у село Грузьке, де стояли Кіш УСС і Вишкіл навчальної команди. Чи варто казати, що перші уроки українознавства саме там проведені для Сергія Даниленка, котрий, можна сказати, днював і ночував серед січових стрільців. Хотів навіть вступити разом з іншими місцевими парубками до згаданого Вишиваним куреня. Тутешні земля та мешканці також стали багатьом західноукраїнським воякам рідними. В Єлисаветграді та околицях відгуляли багато весіль. Але коли чоловіки після війни повернулися сюди до дружин, то були репресовані новою владою. Такий ось вивих капризної музи Кліо.
Між тим політикум в Україні вже приглядався до Вільгельма фон Габсбурга. У травні 1918 року одеські соціалісти готували повстання проти Скоропадського, бажаючи передати гетьманську булаву в руки Вільгельма. У листопаді 1918 року в Олександрівську (нинішнє Запоріжжя) полковники Болбочан і Гнатів та генерал Всеволод Петрів пропонували Габсбургу увійти до складу Директорії на правах голови уряду, від чого він відмовився. Після перемоги Директорії в грудні 1918 року архикнязь переходить на службу до Петлюри і стає полковником Армії УНР, начальником відділу іноземних зв’язків при Генеральному Штабі УНР (штаб очолював 28-річний полковник Андрій Мельник – майбутній лідер Організації Українських Націоналістів). З початку 20-х років дружить з Євгеном Коновальцем, але до середини 20-х їхні стосунки охолонули.
Після підписання у квітні 1920 року Варшавського договору між Петлюрою і Пілсудським, згідно з яким УНР відрікалася від Галичини на користь Польщі, на знак протесту Вільгельм йде у відставку і повертається до Відня.

Дев’ятого січня 1921-го в пресі з’являється стаття Вільгельма фон Габсбурга про українсько-польські відносини, яка містить гострі випади проти польського керівництва. Проти автора виступила частина української еміграції, орієнтована на союз із Варшавою. Батько Вільгельма, котрого пророчили в польські королі, затятий полонофіл, критично оцінив  позицію сина, розірвавши родинні  стосунки з ним.
У цей час частина радикально налаштованих українців вирішила використати Василя Вишиваного як прапор. Підприємець і меценат Євген Чикаленко, людина, котра закінчила у Єлисаветграді реальне училище і знайома з центрально-українською елітою не лише словом, але й ділом, намагався переконати наших політиків, що Україні необхідне нове закликання варягів – і як такого пропонував саме Вільгельма. Той повинен був коронуватися на король Україні. По Європі почали шукати вінець-корону Данила Галицького: її необхідно було покласти на голову Вільгельма.
У Відні реанімується українське національне Вільне козацтво, колись – ще в жовтні 1917 року – створене в Чигирині. Вільгельм отримує запрошення очолити цю групу. Він співпрацює з органом товариства – газетою «Cамостійна Україна». Тут Єлисаветград, через колишнього випускника місцевого кавалерійського училища Івана Полтавця-Остряницю, нагадав про себе знову. Не дивно, що у міжвоєнний період Відень будив особливе зацікавлення і в радянської агентури на Заході. І ось через Каріна-Даниленка Єлисаветград, правда, уже як Зінов’євськ, нагадав архікнязю про його молодість ще раз. Про це піде мова далі.
Пізніше Вільгельм фон Габсбург дещо байдужіє до політики, займаючись бізнесом – спочатку купівлею-продажем земельних ділянок та нерухомості в різних країнах Європи, потім придбав лакофарбовий завод поблизу Відня. Одружується. З’являються діти – сини Піч і Франц.
Після війни знову потрапляє у поле зору французьких і радянських спецслужб. На початку 1947 року французький агент капітан Пелісьє вийшов на Вільгельма з проханням налагодити його контакт з українськими націоналістами – зокрема, з членом ОУН Романом Новосадом. У вересні 1947 року архікнязя викрав з Відня невмолимий «Смерш» і вивіз у Чехословаччину, а потім до Києва, щоб провести слідство про його діяльність.
У Лук’янівській в’язниці Вільгельм фон Габсбург дав чимало свідчень, які проливають світло на важливі сторінки в історії українського визвольного руху.
За біографією цього чоловіка можна писати захоплюючі пригодницькі романи. А в основі його переконань лежала щира любов до України, яка прорізалася в нього ще в юнацькі роки, коли він, сімнадцятилітній, нікого не попередивши, поїхав у Карпати знайомитися з тамтешнім людом. Та й виніс велику пошану до побаченого. Був ідеалістом по своїй натурі і джентльменом за характером. Мав за життя любовні й романтичні пригоди та захоплюючі подорожі.
Здоров’я Вільгельма у тюрмі було підірвано. П’ятдесятирічний чоловік практично втратив зір. У нього почався туберкульоз. Відсутність нормального харчування та медикаментів у лікарні привели до крайнього виснаження. Йому загрожувало двадцятип’ятилітнє ув’язнення, але він 18 серпня 1948 «достроково звільнився». Тобто, помер: місце його поховання невідоме.
Так закінчилося життя людини, яка присвятила своє життя українській ідеї.
Леонід БАГАЦЬКИЙ 
Сімейне фото архікнязів Габсбургів-Лотарингських. 1896 р. Вільгельм наймолодший з шести дітей на руках матері Марії Терези.
Архікнязь Вільгельм в складі УСС.wikipedia.org
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s