Кримінальна історія Кропивницького: нещасливий будинок №10

Кажуть, що нещасливим числом є 13. Але скажемо, такою ж небажаною цифрою може стати будь-яка, 5, 8 і навіть така позитивна з усіх боків, як 10. І кожну з них ми творимо для себе самі.  
П’ятого березня 1947 року об 11 годині ранку до ювелірного магазину на вулиці Леніна в Кіровограді зайшли двоє невідомих і, погрожуючи пістолетами, змусили продавця Нону Нудьгу впасти на пілогу. Далі забрали з каси 324 карбованці, а з вітрин та прилавків усе золото й срібло на суму 111 тис. дореформенних рублів. Виходячи, наказали не здіймати галасу хвилин з двадцять, але тільки ті за поріг, жінка кинулася на вулицю, кличучи поодиноких перехожих на допомогу.
За грабіжниками, котрі відразу розбіглися в різні боки, погналися випадкові перехожі. Один бандит метнувся через центральну площу на вулицю Карла Маркса і далі вниз по ній. Добігши до скверу навпроти швейної фабрики (потім на її місці виріс корпус ЦУМу), пірнув у відкриту арку під тротуаром, що вела до таємничих колишніх льодовень, і зник у підземеллі назавжди. Переслідувачі не ризикнули проникати в брудні розгалужені лабіринти, що обплутали все місто і користувалися дурною славою. Про простих смертних, хто туди потрапляв, говорили як про покійників. Але, як бачимо, мабуть були й такі, що почувалися в жахливих катакомбах ніби в себе дома. Знавець підземного світу міг випірнути в будь якій частині міста або й за околицею, за кілька кілометрів від місця пригоди. Утім, твердити, що цьому грабіжнику поталанило, немає підстав – він ніде далі не проявився. І причин було лише дві: або він після грабунку десь згодом легалізувався і за виручені гроші спокійно доживав віку, або з ще більшого страху перед рідним правосуддям, ніж перед підземною невідомістю, зважився на останнє та й згнив зі своїм золотом у похмурому мороці. Ще й сьогодні там можна побачити забиті грубими дошками отвори в згадане моторошне пекло під центральним міським сквериком.
Інший співучасник кинувся прохідними дворами до вулиці Луначарського, щоб тікаючи нею уверх, загубитися на великому будівельному майданчику серед півдесятка восьмиквартирних новобудов, які зводили полонені німці біля стадіону, і дістатися врешті-решт до так званих Кузнів – району, населеного люмпенізованим людом. Там безліч переплутаних вуличок й завулків вели через невелику арку під залізницею (тепер на території «Червоної Зірки») до Мотузянки – головного кримінального осередку дореволюційного Єлисаветграда і тодішнього Кіровограда. Ніяка влада туди не потикалася.
Але нальотник не пробіг й трьохсот метрів, як його хтось влучив каменюкою в ногу. Біль був такий нестерпний, що довелося завернути до під’їзду тільки що збудованого німцями будинку, майже на Кузнях, як виявилося, Луначарського, №10, аби там принишкнути під сходами. Однак, схованку швидко виявили – якась бездомна дворняга заливалася, мов несамовита. Тут нагодилася й піднята по тривозі міліція. Будинок оточили, вимагали здаватися. Однак, злочинець, ефективно (зверніть увагу на це слово!) відстрілюючись, проламав найближчі фільончаті двері і вломився у квартиру громадянки Євгенії Макаренко, котра, перелякано притиснувши немовля до грудей, теж підняла крик. Пістолетним пострілом бандит убиває хазяйку і меблями барикадує двері. Він безперервно стріляє, швидко міняючи обойми.
Злочинця намагалися викурити димом запалених факелів, але невдало. Потім спробували з водомета пожежної машини залити й засліпити та знешкодити – знову той самий результат.
Після п’ятигодинної облоги нальотник, переодягнувшись у зручний офіцерський кожушок, у надвечір’ї вискочив через вікно у двір. І тут знов та сама невгамовна дворняга напосілася на нього. Певно десь поблизу в неї були цуценята. Озвірілий злочинець, крутячись на всі боки, кілька разів вистрелив у неї, але не зміг влучити в малу вертляву сучку. Кинувся на вулицю, де на той час за міліцейським кордоном зібралася велика юрба, бо це ж так цікаво споглядати полювання на людину, яка хай і втратила людську подобу. Так навіть ще цікавіше. Ніякі умовляння, вимоги і навіть погрози були безсилі змусити публіку розійтися. Глядачі самі почали погрожувати міліціонерам, щоб не заважали додивитися кривавий спектакль.
Розуміючи, що в перестрілці уже постраждали і можуть ще постраждати випадкові свідки, працівники міліції вирішили будь-якою ціною знешкодити бандита. В якийсь момент у міліціонерів склалося враження, що у зловмисника вже не залишилося набоїв. Кілька чоловік одночасно кинулися на нього. Той відкрив пальбу з іншого пістолета, про який правохоронці навіть не підозрювали. Тим не менше, вдалося вибити зброю і скрутити йому руки.
У сутичці загинув оперуповноважений Василь Бабенко, уродженець Лелеківки 1925 року. У війну був членом підпільно-диверсійної групи імені Кірова в обласному центрі та воював у партизанському загоні імені Ворошилова. Потім прийнятий на службу в міліцію. Смертельно поранені були заступник начальника УМ УМВС майор міліції Петро Столяр та заступник начальника Полтавського танкового училища, яке тоді дислокувалося у Кіровограді, підполковник Володимир Болотов, що проживав у тому ж таки будинку № 10. Поранення отримали начальник оперативного відділу міліції Микола Шестаков і Михайло Горянов – військовослужбовець того ж училища, що чаював у Болотова.
Злочинцем виявився О.Ф.Буданов, 1923 року народження, учасник війни, звільнений із армії за інвалідністю. В 1943 він поступив на службу в органи внутрішніх справ і працював: в 1943-44 р.р. у 1-му спецвідділі УНКВС Кіровоградської області, в Новгородківському та Підвисоцькому райвідділах, 1945-46 р.р. – на оперативних посадах в апаратах ББ (боротьби з бандитизмом) Волинської та Херсонської областей. Тут необхідно додати, що брали тоді в органи, та ще такі, як ББ, не випадкових людей, а фізично й політично загартованих, відповідно навчених.
Потім «заднім числом» виявилось, ніби Буданов зловживав спиртним, при обшуках вилучав у громадян і присвоював гроші й цінності. Боячись відповідальності за скоєне він, 10 листопада 1946 дизертирував, роз’їжджав містами і вчиняв злочини. Співучасника так і не назвав.
Військовим трибуналом військ МВС по Кіровоградській області злочинець був засуджений до вищої міри покарання, але за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 року «Про відміну смертної кари» розстріл було замінено 25 роками тюрми.
Так розповідають сухі міліцейські протоколи та Григорій Харичкін у рукописній книзі про кіровоградських правоохоронців. Утім, вони сказали далеко не все. Промовчали, певно, щоб не заплямувати честь мундира, про того втікача, котрий безперешкодно розтанув, зникнувши назавжди у підземеллях Кіровограда. Не пояснювали протоколи й причин, що спонукали лояльного до закону чоловіка вкрай грубо порушити його. У справі малося безліч штрихів та деталей, про які документи анітелень.
Хтось запитає, а звідки стали відомі подробиці про перебіг тієї справи? Усе дуже просто – 21 лютого 1973 року Буданова звільнено після відбуття терміну і він, уже п’ятдесятирічний, відвідав місця своїх, як він сам казав, дурних, бо молодих, пригод-авантюр. Мовляв, якби він погодив з напарником самому тікати вниз до рятівних підземель, усе закінчилося б зовсім інакше, адже завчасно домовлялися, хто куди побіжить. Але ж, ні! Сам наполіг на згубному маршруті.
Взагалі, вся ця історія – то суцільний фатальний збіг обставин. Ну, скажіть будь-ласка, чому було не прикормити ту собачку замість того, що завжди шпиняти її чоботом? Частенько ж забігав до того будинку. Власне, звідти, з того заклятого дому все й почалося…
Ще працюючи в Кіровограді, майбутній злочинець  познайомився з вродливою дівчиною. Почали зустрічатися, дійшло й до інтиму. Не ходив тоді, а літав. Одне тільки із самого початку непокоїло парубка-міліціонера: дуже вже «практична» була його обраниця. Все шукала можливостей найкомфортніше влаштувати подальше життя. У першу чергу її цікавили кандидати з можливостями, з прогнозованим майбутнім і матеріально забезпечені. Здавалося б, що тут неприродного, та ще й у післявоєнні часи, коли тотальна нестача потенціальних женихів дуже давала про себе знати? Однак, усе тут було напоказ, як на вітрині ювелірного магазину. Мовляв, хто хоче, нехай бере мене всю, перлину, бо інші,  багатші, візьмуть, доки  роздумуватимеш. Ось тут і визріла підсвідома забаганка у хлопця, – його перлина сама у перлах ходити повинна! Де тільки ось грошви для того взяти? Міліціонерам непогано платили, та недостатньо для коштовностей. А дівчина уже відкрито фліртувала із сусідом-підполковником у літах, але з достатком. Як сніг на голову, саме тоді впало на Буданова відрядження в Західну Україну, де точилася запекла боротьба з патріотами-націоналістами. Десь глибоко зріла підозра, що опинився він у тій м’ясорубці неспроста, певно постарався той клятий, вже лисіючий, підполковник через своїх керівних міліцейських дружків. Коли ж Буданова після поранення перевели на Херсонщину, то зрадів – це майже вдома. Пару разів з’їздив до Кіровограда. Зустріла кохана привітно, але друзяки повідомляли, що вона зовсім берега пустилася. А невдовзі й малятко народила. При новій зустрічі прямо мовила, що пов’язує майбутнє з підполковником. Бо, каже, буде з ним, мов за кам’яною стіною. Додала:
«Якби ти мав повний чамайдан (так і сказала!) грошей, то за тебе пішла б без всякого».
Тоді ревнивець і вирішив кинути їй до ніг небачене багатство. Найкраще зробити такий презент до 8 Березня, постановив собі.
Той день на підході свята видався похмурим і холодним, ніби осіннім. Мжичила дрібна мряка. Але це добре – менше людей снуватиме містом. Олексій знав відчайдуха, як і сам, заклопотаного повсякденням. Той зголосився до пари. Посиділи зранку в залізничній їдальні-закусочній, де на столах лежав безплатний хліб. Роздавили «мерзавчика», закусили хлібом, густо намазаним такою ж дармовою гірчицею. Обдуманий раніше план обіцяв колосальну, до того ж, миттєву удачу. Вирушили, йшли мовчки. Незчулися, як опинилися біля дверей центрального ювелірного магазину. Все як і звичайно, тільки патрони неприємно відтягували кишені.
Проблеми почалися відразу, коли наквацьована блондинка-продавчиня, не витримавши замовленої паузи, здійняла несамовитий крик, ніби її різали. Ще тільки зайшовши і поглянувши на таку, ставало ясно, що ця «левиця» просто так не випустить із лап ввірених скарбів. Мабуть густа низка власних перснів на пальцях зробили її такою нервовою, якось, ніби збоку, подумалося Олексієві. Чому б то не зупинитись?
Хтось при втечі добряче зачепив поранену ногу, яка й привела, наперекір голові, до знайомих дверей. Постукавши, зрозумів, що там коїться щось зловісне. Коли ввірвався всередину, побачив, як краля з малям злякано пригорнулася до свого підполковника і закричала, а ще один гість застиг з пляшкою і чаркою в руках. «Сватаються», – блиснуло на задвірках свідомості. Кілька частих пострілів злилися в один…
Так в передачі головного учасника драми звучав пізніше сюжет, де змішалися докупи Ромео і Джульєта, Отелло, леді Макбет – майже весь Шекспір. Завсідники винного погрібка «Перлина степу», що знаходився неподалік місця дії, вже звикли слухати накатану тему з уст оповідача. І коли він якось не прийшов до забігайлівки і день минув без чергового переказу, ніхто того навіть  не помітив.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
На фото – вулиці Кропивницького 1940-1960 рр
Ілюстрації зі спільноти “Kropyvnytsky” в “Facebook”
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s