Коріння родоводу Кропивницьких

«Українське краєзнавство ще й досі залишається у боргу перед світлою пам’яттю Марка Кропивницького. Далеко не все ще відомо про його життя і творчість», – написав ще у 1992 році і кіровоградський театрознавець, колишній завідувач меморіальним музеєм Кропивницького Віктор Ярош. Розпочату ще у 60-х роках письменником Миколою Смоленчуком і продовжену Віктором Ярошом справу, практично ніхто не продовжив. Незалежно від наших дослідників син Марка Лукича Володимир довго і ретельно відновлював свій родовід, що було надзвичайно складно. Незадовго до смерті він залишив сумний запис: «Хто хоче, розберись!.. Навіть мені не все ясно»… Утім, для того, аби розібратися, знадобилися роки.

Витоки
Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» досліджував гербові роди Прикарпаття, що носили назву Червона або Галицька Русь. Серед переселенців учений виокремив майже півсотні родів лицарського ордена САС. Кожен мав приблизно п’ять-шість осіб. Даючи перелік усіх сімейств, Грушевський називає серед них і прізвище Кропивницьких. Саме представник цього роду був одним із вояків угорського воєводи Саса, внука намісника короля Угорщини у Молдавії. Він і став засновником знаменитого і почесного у майбутньому герба. Один із родів ордена Саса у середині 13 століття на запрошення князя Данила Галицького переселився у Галичину. Разом із ним прибули сімейства Драгомирецьких, Княгинецьких та інших. Вони об’єдналися у єдиний лицарський орден САС і перебували на службі князів Галицьких. Нові поселення облаштували вздовж берегів Західного Бугу. Вони тепер відносяться до Золочівського району Львівської області.
Спливав час, Прикарпатські землі заселялися, розширювався і зростав кількісно склад родів гербу САС. У 13 столітті на землю Галицької Русі прибула чергова група переселенців. Серед родин сасівців вперше у цих краях документи фіксують родину Северина Кропивницького.

Від Кропивної до Брацлава
Спільним принципом формування нових прізвищ у Галичині 16 століття було те, що утворювалися вони, переважно, від назви місця походження з додатком, на польський зразок, суфікса -ський, -цький.
Северин належав до дрібної змішаної польсько-угорської шляхти, яка з часу переселення у Галичину мала право одержувати прізвище і земельний наділ для осідлості. Уряд Польщі всіляко сприяв колонізації незайнятих земель. Родина Северина уподобала на берегах тихоплинної річки Кропивна мальовничу галявину і заклала там першу будівлю. Поселення також назвали Кропивна. Від нього глава роду утворив своє прізвище – Кропивницький. Забігаючи наперед, відзначимо: село Кропивна живе і розвивається вже протягом майже чотирьох століть. Свого часу воно було центром сільської ради Поморянського району Львівської області. Тепер воно відноситься до Золочівського району, у ньому проживає десь півтори сотні мешканців. Відсутні дані, чи знають кропивничани, що саме з їхнього села проросли коріння велета українського театру, родинні зв’язки якого поєднують лісові Карпати із степовим Приінгуллям.
Життя українсько-польської шляхти у Галичині різко змінилося після Люблінської унії 1569 року і утворення Речі Посполитої. Майже всі українські землі увійшли до складу Польщі, відбувалася активна колонізація східних територій, що сприяло збагаченню польської шляхти. Потужна еміграційна хвиля, що котилася на вільні землі, підхопила й родину Северина Кропивницького. У середині 16 століття вона змусила його залишити Кропивне і, як сотні іншої розореної і приниженої, хоч і родовитої шляхти, перебиратися на вільні землі сходу України. Новим пристанищем для родини Кропивницьких стає Брацлавщина. Архівний документ фіксує третейське рішення від 7 серпня 1583 року стосовно брацлавського підчашного Михайла Ласького та писаря брацлавського Северина Кропивницького.
Представника другого покоління Кропивницьких – Михайла Севериновича – знаходимо у документах за 1613 рік. На той час він був депутатом польського сейму від міщанської громади міста Брацлава. Михайло завжди вважав себе скривдженим урядом, бо у зв’язку з переселенням батька його, впливового і заможного шляхтича, кілька поколінь якого вірою і правдою служили королю, чомусь позбавили титулу, що давало право на дворянство. Не дивно, що Михайло опинився у лавах опозиціонерів. На той час припадає різке протистояння католиків-уніатів з православними, до яких належала більшість членів ордена САС, Кропивницький теж. Михайло підтримував ту частину депутатів, які підписали протестацію опозиціонерів проти утиску православних вірян. З української фракції під текстом поставили підписи депутати волинський Лаврентій Древинський і брацлавський Михайло Кропивницький.

І степів Приінгулля
Із дітей Михайла Севериновича нам відомі його сини Василь та Григорій. Ними і представлено третє покоління Кропивницьких. В історію Василь потрапив тому, що в архівах зберігся його духовний заповіт від 20 квітня 1768 року про розподіл грошової спадщини між своїми синами Яковом, та Олександром та братом Григорієм. На долю четвертого покоління Кропивницьких, до якого входили сини Василя Григорій, Федір, Василь та Іван, випали значні життєві потрясіння. Після другого поділу Польщі землі Брацлавщини відійшли до Росії, відповідно змінили орієнтацію та документацію, заразом і державні установи. У результаті Івана Кропивницького позбавили звання члена ордена САС та дворянських прав. Він спробував було повернути втрачені привілеї й і у 1805 році звернувся із проханням до Овруцького предводителя дворянства, але отримав відмову.
Через два роки родина Івана вкотре змінила місце проживання, перебравшись до родового маєтку дружнього Кропивницьким сімейства Шпаковських – село Шпакове (тепер Новомиргородського району). У документі тих часів записано: «по метрической книге Предтеченской церкви села Шпаково Чигиринского уезда состоит статья, записанная так: тысяча восемьсот седьмого года, месяца октября, восемьнадцятого дня у товарища польских войск Ивана Иванового сына Кропивницкого и его жены Анастасии родился сын Лука». Так Лука Іванович Кропивницький потрапив на землю колишнього Єлисаветградського повіту, яку його надзвичайно обдарований син уславив на віки і на увесь світ.

Прототип
Українцям добре відома п’єса і спектакль Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Про цей твір його дружина Софія Тобілевич писала: «П’єса була взята з сімейної хроніки Тобілевичів… Вона хоч і має назву комедії, є по суті глибоко соціальною драмою». П’єса насправді взята із життя двох сімей: Тобілевичів і Кропивницьких.
Батьки і Марка Лукича, й Івана Карповича уподовж майже усього життя намагалися поновити себе у дворянстві. Зрештою Кропивницьким це вдалося: у 1837 році роду повернули дворянство. Тобілевичам, попри всі намагання Івана, відмовили. До речі, твір Карого став яблуком розбрату між членами обох родин: батько драматурга картав сина за глузування і деякий час з ним не спілкувався, а режисер Кропивницький відмовлявся ставити п’єсу на сцені майже рік після її написання і дозволу цензури. Та все ж саме трупою Кропивницького п’єсу вперше виставлено у Новочеркаську, де Карпенко-Карий відбував заслання. Марко Лукич блискуче виконав роль головного героя, тобто у деякій мірі себе. Батько автора теж пробачив синові його талановитий твір.
Обидві родини добре знали про герб і належність до нього своїх пращурів. Адже Мартин у розпачі кричить: «Герб… герб! Червоне поле, а по червоному полю хрест голубий, знамено зверху і внизу дві пушки…» Автор дещо спростив малюнок герба, але загалом уявний опис його відповідає реаліям…
Герб роду Кропивницьких, як різновид герба САС, має окремі індивідуальні відмінності, притаманні окремій родині, але основа у обох спільна, що вже саме по собі символізує єдність усіх родів герба САС.
Відмова Тобілевичу у поновленні дворянства криється зовсім не в тому, що якийсь писар наплутав, написавши неправильно прізвище. Причини криються набагато глибше.
Після двох польських повстань, рушійною силою яких була дрібна шляхта, і фактичне приєднання значних територій Польщі до Росії, царський уряд не поспішав поповнювати дворянством бунтівників. А про те, що батько і дід Луки Івановича та Карпа Адамовича причетні до повстання, можна не сумніватися. Саме тому родині Кропивницьких (Тобілевичів також) часто доводилося полишати роками обжиті землі і перебиратися на нові. Тому й переїхали у Шпакове.
До слова, це село було не єдиним населеним пунктом на території сучасної області, заселеної членами герба САС. Одним із перших поселенців на землях колишньої Бугогардівської паланки Запорізької Січі був шляхтич Леонтій Добровольський. За вірну службу Російській армії він одержав кілька тисяч десятин землі разом із давньою козацькою слободою Обишва та її населенням. Добровольський збудував у слободі розкішний маєток. Оновлене поселення назвав Сасівкою (тепер це Компаніївський район). Назву переніс із Галичини, звідки походить його родовід.
Окрім Сасівки і Шпакового на території сучасної Кіровоградщини існують ще кілька населених пунктів, заснованих представниками ордена. Це Микільське Світловодського, Улянівка Новоукраїнського, Троянка Знам’янського, Тишківка Добровеличківського, Карлюжине Кіровоградського, Буховецьке Бобринецького районів. Можливо, існують й інші. Та одному з них відведено особливе місце в історії області загалом і театру зокрема. Маються на увазі колишні Бежбайраки Бобринецького повіту. Саме у цьому селі Лука Кропивницький познайомився з юною Капітоліною Дубровинською, одружився з нею і там же поселився.
Наведені дані свідчать, що починаючи з Івана Кропивницького, Маркового діда, родина великого українського драматурга, актора і режисера, засновника українського професійного театру Марка Лукича Кропивницького постійно проживала на території сучасної Кіровоградської області. Найдовше – у Бобринці. У цьому степовому місті юний Марко познайомився з Іваном Тобілевичем, майбутнім видатним українським драматургом і актором Карпенком-Карим. Тут друзі робили перші кроки на театральній сцені аматорського гуртка Миколи Дубровинського та Артема Ворникова. У Бобринці Марко зустрічався з відомим на той час письменником і громадським діячем Олександром Кониським, який перебував у місті під гласним наглядом поліції.
«Бобринець колись був місцем заслання політичних, – згадував в автобіографії Марко Лукич, – і в мої часи заслано було туди Кониського, з яким я познайомився і учащав щодня до нього. Спізнання з небіжником та його дружиною мало на мене великий вплив». А поколінням українців десятиліттями вбивали в голови, що ідейно-естетичні погляди засновника українського професіонального театру формувалися й розвивалися під «благодійним впливом ідей російських революціонерів-демократів».
На превеликий жаль, сучасний Бобринець не став театральною Меккою України. А мав би стати! Звичайно, у місті фундатора українського професіонального театру не забувають – там діє скромна музейна кімната Кропивницького, збереглося кілька колишніх адміністративних будинків, у яких служили дрібними чиновниками Кропивницький і Тобілевич та відбувалися аматорські вистави. Найцінніша реліквія – будинок, у якому Марко Лукич жив з дружиною і прийомним сином Костею, давно зник. Ще на початку 80-х, коли вся Україна готувалася відзначити столітній ювілей генія українського театру, громадськість області неодноразово порушувала питання про реставрацію занедбаного будинку з перенесенням до нього районного музею Кропивницького. Для цього треба було надати невелику житлову площу одинокому пенсіонерові, який мешкав у будинку.
Але тодішнє керівництво району аж надто переймалося спорудженням нового приміщення райкому компартії та райвиконкому виготовленням та встановленням дорогоцінного пам’ятника Леніну біля нього. На кімнату-музей Кропивницького коштів не вистачило.

Гілки великого роду
Відомості про наступні покоління родоводу Кропивницьких маємо із публікацій, спогадів сучасників, офіційних повідомлень. Пропонуємо читачам досліджену схему генеалогічного дерева цієї надзвичайно творчої родини, започаткованої Марком Лукичем. Його неосяжний талант позначився на формуванні світогляду і фаху дітей.
Майже всі вони мали відношення до української культури. Прийомний син Марка Лукича Костянтин Вукотич-Кропивницький був актором і режисером. Донька Ольга, дружина популярного композитора Олексія Рябова, співала на оперній сцені, жила у Києві. У травні 1965 року приїздила до Кіровограда. Безумовно, видатною постаттю серед дітей Марка Лукича була талановита співачка і викладач вокалу Олександра Кропивницька. У 1913-1914 роках була солісткою римської опери «Констанца», пізніше співала в оперних театрах Харкова, Ленінграда (Петербурга). Володимир Кропивницький – український хормейстер, працював в операх Ташкента, Баку, Новгорода, Полтави, Ленінграда. Там помер і похований. Син Ольги і Олексія Ігор за освітою лінгвіст, за покликанням фотограф. У Києві живе і працює його сестра Марина. Ігор і Марина – правнуки Марка Кропивницького.

Юрій Матівос

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s